Сьогодні мало б бути 30….
16 березня день народження Сергія Пашкова. Мужній, незламний, сильний, сміливий, відважний, добрий, чуйний, надійний, товариський та справжній син України, Сергій Пашков. Сьогодні, йому мало б виповнитися 30 років. Для його рідних і друзів, він назавжди залишиться живим у серцях та світлих споминах.
Сергія в Білопіллі знали всі. У 2014 році разом із його родиною переживали й збирали кошти на лікування, точніше – на виживання. Наслідки поранення, яке навіть багато лікарів вважали несумісним із життям, лікували майже рік. Ускладнення, фактично “зібраний” по частинах організм, десятки операцій, години наркозу, різні прогнози лікарів. Сергій вийшов на роботу в управління соцзахисту, навчився керувати авто, вступив до юридичного вишу. У Білопіллі зустрів своє кохання – Надію.
За свої неповні тридцять років пройшов Майдан, звідти пішов у 2014 році добровольцем у Нацгвардію. Вижив після фактично смертельного поранення. Знайшов себе в цивільному житті. Безмежно любив своїх дівчат: дружину і доньку, з повагою ставився до батьків, цінував друзів.
Бути успішним, бути коханим, бути людиною, яка приносить користь суспільству, йому не завадило навіть одне з найстрашніших випробувань — втрата ноги внаслідок тяжкого поранення в зоні АТО. В Київському військовому шпиталі його називали «наш Гаррі Поттер». Студент, розумник, романтик. Допитливий і закоханий в ІТ-технології. Цілеспрямованість і здатність досягати своєї мети – були одні з основних рис Сергія Пашкова.
19 лютого 2025 року перестало битися серце героя,підступна хвороба забрала юне життя…В па'мяті кожного ,хто його знав, він назавжди залишиться молодим, на позитиві із нереально добрим ,щирим і таким люблячим серцем.
До зони бойових дій на сході України Сергій потрапив як солдат строкової служби, яку проходив у внутрішніх військах із 2013 року. Після анексії Криму і оголошення антитерористичної операції на Донеччині та Луганщині їхній підрозділ спрямували під Слов’янськ. Саме у травні-червні 2014 року там точилися запеклі бої. Ні батько, ні мати не знали, що син зараз ризикує життям: коли рідні стривожено запитували про вибухи, які чули у слухавку, Сергій спокійно запевняв, що це навчання, а він знаходиться на полігоні…
Спогади Сергія Пашкова: Ми їхали на машині, на Ізюм, на базу. І з кювета відкрили вогонь. В хлопців попали прямим попаданням, а мене заділо пулею однією і осколками. Після отримання поранення ми ще десь 2 хвилини їхали. Я був в шоці. Моя ліва нога була біля мене. Був шоковий стан. Через хвилину назустріч вже їхала колона з нашими офіцерами і швидкою допомогою. Потім відправили в лікарню Ізюму, там залатали трохи ногу. І в Харків. В Харкові 5 днів був у штучній комі, а потім в Київ.
Його спогади, як солдата: «Війна це просто жах, жах, жах. Ми ж дуже мирна нація… Мене зачепило кулями та уламками мін. Після поранення все було, як в страшному уповільненному сні. Я дивився на свою ліву ногу, яка лежала біля мене. Нога трималася на одному живому м’язі. Мені здавалося, що міг погляд назавжди застряг на цій картині. Я не міг заплющити очі, чи відірвати погляд. Потім дуже швидко приїхала швидка допомога. Мене привезли в районну лікарню міста Ізюм. Залатали там ногу. Потім швидко переслали до госпіталю в місто Харків. Далі – Київський військовий госпіталь”. Так згадує Сергій Пашков.
… Підтримували Сергія: батьки, друзі, однокласники, товариші по службі. І – кохана Надія, з якою познайомився вже під час перебування у шпиталі.Йому не треба було нікого переконувати у тому, що життя продовжується навіть після найтяжчих випробувань. Він щодня доводив це власним прикладом.
Історія Сергія Пашкова - це історії героїв, які будуть з нами назавжди!
У день народження загиблого Захисника схилімо голови у мовчанні!
Вічна пам’ять Герою…
