До 80-х роковин трагедії Бабиного Яру
29–30 вересня виповнюється 80 років, відколи у Бабиному Яру в Києві були вбиті перші жертви нацистської політики винищення – майже 34 тисячі київських євреїв.
У 2021 році, у 80-ті роковини трагедії, ми вшановуємо пам’ять десятків тисяч розстріляних.
Маховик смерті забрав упродовж 1941-1943 років життя близько 100 тисяч людей – євреїв, ромів, військовополонених, пацієнтів психіатричної лікарні, цивільних заручників, українських націоналістів і радянських партизанів, в’язнів Сирецького концтабору.
Всесвітню сумну славу Бабиному Яру принесли масові розстріли євреїв Києва, коли протягом двох днів вересня 1941 року тут було вбито майже 34 тисячі чоловіків, жінок та дітей. Це було одним із найбільших масових вбивств цивільних, вчинене нацистами під час Другої світової війни. Усіх їх убили лише тому, що вони були євреями, яких націонал-соціалістична ідеологія проголошувала головними ворогами «вищої арійської раси» і прагнула винищити у всьому світі. Таким чином Бабин Яр став символом Голокосту.
Щоб поховати тіла тисяч жертв, нацистські сапери висаджували у повітря схили яру, і засипали таким чином їх землею, яку потім примушували вирівнювати радянських військовополонених.
Під час війни у Бабиному Яру вбивали та ховали не лише євреїв. Упродовж двох років німецької окупації тут розстрілювали і закопували цілі групи людей або окремих осіб, які також вважалися ворогами нацистів. Зокрема, за расовими та політичними мотивами нацисти вбивали також ромів, полонених червоноармійців, пацієнтів психіатричної лікарні, цивільних заручників, українських націоналістів і радянських партизанів, в’язнів Сирецького концтабору.
Починаючи з серпня 1943 року, заковані у кайдани в’язні Сирецького табору викоп
ували та спалювали тіла розстріляних у Бабиному Яру.
Загальну кількість жертв оцінюють приблизно у 100 тисяч людей, переважна більшість з яких були євреями.
У трагедії Бабиного Яру поряд із неймовірною жорстокістю вбивць та ницістю їх місцевих поплічників, які допомагали вбивцям і зраджували своїх сусідів, мали місце прояви найвищого милосердя і хоробрості. Адже знайшлися серед киян і ті, хто, ризикуючи власним життям і життям близьких, рятував і переховував приречених на смерть людей.
Україна посідає четверте місце серед країн світу за кількістю людей, які носять звання «Праведник народів світу». Це звання Держава Ізраїль надає тим представникам інших народів, які в роки Другої світової війни рятували євреїв від Голокосту. Наразі його отримали 2 673 людини з України.
І це при тому, що відкритий пошук і вшанування таких людей у нашій країні розпочалися лише наприкінці 1980-х років, незадовго до розпаду Радянського Союзу.
У період державної незалеж
ності України формувалися тенденції, що спостерігаються до сьогодні, а саме: усвідомлення того, що єврейська трагедія не була єдиною на цьому місці, а, отже, і співіснування різних, часом конфліктуючих пам’ятей; активність різноманітних громадських організацій, неформальних груп і місцевої влади з метою увічнення пам’яті «власних» жертв.
Кожна громада, члени якої постраждали в цьому місці, а також деякі організації споруджували пам’ятники для вшанування загиблих. Таким чином з’явилося понад 30 поодиноких пам’ятників і пам’ятних знаків, а також їх груп. Зокрема, встановлено пам’ятні знаки в’язням Сирецького концтабору, київським футболістам, українським націоналістам, монумент «Ромська кибитка» в пам’ять про розстріляних ромів, православний хрест з пам’ятним написом «…розстріляним за заклик захищати батьківщину від німецьких загарбників архімандриту Олександру Вишнякову і протоієрею Павлу..», пам’ятний знак дітям, розстріляним у Бабиному Яру, пам’ятник підпільниці та герою України Тетяні Маркус, пам’ятник Олені Телізі та її соратникам.
