Загиблих захисників з Білопільської громади нагороджено Орденами «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)
Пам’ятаємо кожного Героя, який віддав життя за свободу і незалежність України. Вони стали на захист нашої держави та рідної Сумщини від ворога і заплатили за це найвищу ціну.
Саме завдяки мужності та подвигу наших захисників ми можемо жити на рідній землі, працювати та будувати майбутнє.
Голова Сумської обласної військової адміністрації Олег Григоров передав високі державні нагороди рідним 26 полеглих захисників із Сумського району.
Щирі співчуття рідним і близьким – батькам, дружинам, дітям, які переживають цю важку втрату. Світла пам’ять, вдячність і вічна слава захисникам України.
Орденами «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) нагороджено загиблих захисників з Білопільської громади.
Попик Сергій Олександрович - військовослужбовець Збройних сил України, командир відділення - командир машини мотопіхотного взводу.
Попик Сергій Олександрович народився 30 квітня 1988 року в с. Селище Черкаської області, де і закінчив школу.
Після служби у лавах Української армії працював на різних посадах.
У 2019 році приїхав у Білопілля - батьківщину дружини. Працював на «Новій пошті» та оператором газової заправки.
У березні 2023 року без вагань пішов добровольцем захищати Україну, залишивши вдома дружину, трирічну донечку Вероніку та батьків похилого віку.
35-річний Сергій Попик з позивним «Сибиряк» загинув 25 червня 2023, захищаючи Батьківщину, під час виконання бойового завдання – штурму на Бахмутському напрямку поблизу населеного пункту Григорівка Донецької області.
Поховали Сергія Попика з військовими почестями на Алеї Слави центрального кладовища м. Білопілля.
За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Указом Президента України від 30.09.2025 року № 698/2025 Попик Сергій Олександрович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Жигуленко Олег Вікторович – солдат номер обслуги механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону.
Народився Жигуленко Олег Вікторович у Білопіллі у 1976 році. Середню освіту здобув у Білопільській школі №1, а фахову - у Білопільському професійно-технічному училищі.
Олег не цурався роботи: працював різноробом. Допомагав кожному чим міг.
«Олег - людина слова, гарний друг і порадник, мав золоті руки», - саме таким героя згадують сусіди.
Під час збройної агресії росії проти України, у 2014 році, разом із побратимами захищав східні території країни, у тому числі і Донецький аеропорт.
На початку повномасштабного вторгнення пішов служити до місцевого добровольчого формування. Ділився військовим досвідом з майбутніми захисниками. Говорив, що саме на практиці, отримані знання, доводять до автоматизму.
Згодом був мобілізований до лав Збройних сил України. Проходив службу на посаді солдата номера обслуги механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону. Боронив Україну від окупанта на різних напрямках.
Від 12 листопада 2023 року захисник вважався зниклим безвісти. Час пошуків для родини став часом надій і сподівань…
На жаль, останній обмін тілами, зруйнував всі очікування.
За результатами експертизи Олег загинув 12 листопада 2023 року на Авдіївському напрямку, виявивши стійкість та мужність, під час виконання службових обов’язків внаслідок відбиття штурмових дій противника.
Олег Вікторович був справжнім патріотом своєї держави, який без вагань став на захист незалежності та свободи України, своєї рідної домівки та улюбленої родини. Вірний син свого народу та держави віддав найдорожче – власне життя заради миру у своїй країні.
24 лютого 2025 року жителі громади провели в останню дорогу героя-земляка, який понад рік вважався безвісти зниклим.
Рік і три місяці родина плекала надії обійняти рідну людину: сина та брата Олега ЖИГУЛЕНКА, але кривава війна вирішила все інакше. Довгі місяці надій, молитов, тяжкого очікування закінчилися страшною та болючою звісткою про його загибель. У загиблого залишилися мама та брат.
Поховали солдата на місцевому кладовищі з військовими почестями.
Степаненко Олександр Миколайович – водій-заправник відділення підвозу пально-мастильних матеріалів взводу матеріального забезпечення батальйону.
Степаненко Олександр народився у 1994 році в с. Кореньок на Глухівщині. У дитинстві разом із батьками переїхав до села Уланове Есманської громади, де і закінчив місцеву школу. Робітничу професію електрогазозварника здобув у одному з навчальних закладів Глухова.
Потім була строкова служба у 95 десантно-штурмовій бригаді у м. Житомир.
У 2013 році так склалася доля, що зустрівши свою кохану дружину Вікторію, домівкою для нього стало Білопілля. Тут закінчив Білопільське вище професійне училище за спеціальністю електрик.
На початку повномасштабного вторгнення, у квітні 2022 року, добровольцем долучився до новоствореного 211 Сумського батальйону.
Військові дороги захисника пролягли через Сумщину, Донеччину та Курщину.
Під час перебування на Донеччині, з жовтня 2022 по лютий 2023 років, отримав тяжку хворобу. Після операції та довгих місяців реабілітації знову повернувся у стрій. Солдат Олександр Степаненко був водієм-заправником відділення підвозу пально-мастильних матеріалів взводу матеріального забезпечення батальйону.
Загинув захисник 01 березня 2025 року у наслідок атаки невідомого БпЛА типу FPV зі сторони збройних сил рф під час виконання бойового наказу на території Юнаківської громади на Сумщині.
У скорботі залишилися люблячі дружина, синочок, донечка та батьки.
Цей день, із сумною для родини датою, дружина загиблого Вікторія згадує з болем.
Говорить, саме у цей день, коли проводжала коханого після короткої відпустки, не відчувала, що обіймала і цілувала його живого в останнє. Лише години розлуки – і біль, сльози, розпач…
Усі, хто знав Олександра, згадують його як надзвичайно добру людину – ніколи нікому не відмовляв у проханні допомогти, був щирим та надійним.
«Був хоробрим, відважним, справедливим, гідним Захисником України. А в мирному житті – напрочуд гарною, доброю, чуйною людиною…», — згадує побратим Олександр.
Поховали захисника з військовими почестями 5 березня 2025 року на одному з місцевих кладовищ.
Указом Президента України від 12.11.2025 року № 840/2025 «Про відзначення державними нагородами України» За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Степаненка Олександра Миколайовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Байдак Олександр Миколайович – солдат, вогнеметник 2 піхотного відділення 1 піхотного взводу 2 піхотної роти 5 піхотного батальйону 425-го окремого штурмового полку «Скала» Сухопутних військ Збройних Сил України.
Байдак Олександр Миколайович народився 20 грудня 1976 року в м. Білопілля Сумської області. Навчався в місцевій загальноосвітній школі №4.
По закінченню школи продовжив навчання в Іскрисківщинському професійно-технічному училищі та здобув професію – водій автотранспортних засобів категорії С, слюсар з ремонту колісних транспортних засобів.
Все своє життя Олександр Байдак проживав у Білопіллі та працював на місцевих підприємствах за спеціальністю.
У квітні 2025 року добровільно вступив до лав Збройних Сил України.
Олександр Миколайович був привітною, відповідальною людиною, завжди приходив на допомогу та нікого не залишав в біді.
На жаль, 05 липня 2025 року Олександр Байдак загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Яблунівка на Сумщині.
Поховали земляка з усіма військовими почестями під залпи пострілів почесної варти на одному з місцевих кладовищ.
У загиблого героя залишилось четверо дітей.
Старосотников Олексій Леонідович – навідник 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського ЗСУ.
Старосотников Олексій Леонідович, народився 25.01.1988 року у с. Нові Вирки. Навчався у Нововирківській загальноосвітній школі, потім – у Сумському професійному ліцеї будівництва та автотранспорту. Працював охоронцем.
У грудні 2023 року був призваний на військову службу. Служив навідником 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
Брав участь в бойових діях на Херсонському, Харківському та Курському напрямках.
Був хоробрим, відважним, справедливим, гідним Захисником України. А в мирному житті – напрочуд гарною, доброю, чуйною людиною… У загиблого Воїна могло б бути довге і щасливе життя, аби не клята війна…
8 липня 2025 року у результаті ворожого авіаудару в районі населеного пункту Софіївка Донецької області, Олексій отримав поранення несумісні з життям.
У загиблого залишилися син, мама та брат.
Герой залишиться у пам’яті рідних, друзів усіх, хто його знав, люблячим сином, братом, щирим товаришем, добрим й працьовитим господарем. Олексію навіки лишиться 37 років.
Поховали Олексія Старосотникова 18 липня 2025 року в Білопіллі на Алеї Слави.
Сазонов Павло Вікторович - старший солдат, стрілець, військовослужбовець Збройних сил України.
Сазонов Павло Вікторович народився 11 липня 1971 року у Білопіллі. Навчався у Білопільській школі №3, потім – у Білопільському ПТУ №5. Працював фрезерувальником на Білопільському машинобудівному заводі. Виховував сина.
У 2018 році добровольцем пішов захищати країну від російських окупантів. Брав участь в антитерористичній операції.
Після повномасштабного вторгнення став на захист м. Суми.
25 вересня 2023 року, виконуючи бойові завдання між селами Павлівка та Пречистівка Волноваського району, що на Донеччині, Павло Вікторович отримав поранення не сумісні з життям.
30 вересня 2023 року поховали Павла Сазонова з усіма військовими почестями на Алеї слави центрального кладовища м. Білопілля.
