Белополье

Історія міста

Білопілля розташоване у лісостеповій зоні, в центральній частині області. Район межує з Буринським, Лебединським, Недригайлівським, Путивльським, Сумським р-нами Сумської області та Глушковським р-нами Курської області (Російська Федерація). Відстань до обласного центру – 49 км залізницею та 45 км автошляхом. Загальна площа міста – 23,8 км2  . Кількість населення – 16,8 тис. осіб.
З початку свого існування Білопілля – сотенне містечко Сумського полку. З 1765 до 1780 у ньому введено комісарське управління. З 1780 Білопілля стає центром Білопільського повіту Харківської губернії, а далі воно – повітове містечко Харківського намісництва. У 1796 Харківське намісництво було перетворене на Слобідсько-Українську губернію, яка у грудні 1835 перейменована в Харківську губернію. Білопілля з того часу стає містом Слобідсько-Української губернії Сумської провінції, а потім отримує статус заштатного міста Сумського повіту Харківської губернії. 25 лютого 1925 за новим адміністративним поділом постановою ВУЦВИКа УРСР Білопілля було зараховане до розряду міст. До 1923 місто залишилось заштатним. 27 лютого 1932 постановою ВУЦВК УРСР Білопілля визначається як районний центр Харківської області. З 1939 – районний центр у складі Сумської області.
Заселення р-ну почалося в епоху бронзи. На околиці с. Річки археологами досліджено курган цієї епохи. На території р-ну знаходиться велика кількість курганів скіфського часу та епохи бронзи.
Матеріали ХІ ст. свідчать, що значна маса населення північно-східного Лівобережжя осіла в місцях, які з’єднали в одну систему вже існуючі масиви роменських городищ. Зокрема, так була сформована в кінці ХІ – поч. ХІІ ст. Вирська волость, нижня й середня течії р. Сули .
Історія існування м. Білопілля має три етапи. Перший, давньоруський (літописне місто Вир) – добре відомий за матеріалами писемних джерел і розкопками В. Богусевича та В. Приймака. Другий період, найменш відомий (козацьке містечко Крига), згадується у літописі Самовидця, де йде мова про кримський похід князя Василя Голіцина 1687. Третій етап – кінець XVII – XVIII ст., відомий за описом, який опубліковано Д. Гумілевським (Філаретом) та планами кінця 17 ст.
Появу літописного міста Вир (сучасне Білопілля) слід віднести на початок –середину ХІ ст. (однак можливо, що місто було засноване набагато раніше, оскільки під час археологічних розкопок, які проводилися академіком В. Богусевичем в 1956 році, в північносхідній частині дитинця виявлено чимало керамічного посуду ІХХ ст) оскільки перша літописна згадка про місто , як  околиці спершу Переяславського, а потім Новгород-Сіверського князівств,  у літописі відноситься до 1096. Хоча , як зазначалось багатьма фахівцями, події, про які говориться у “Повчанні” Володимира Мономаха, стосуються не 1096, а 1113.  Потім Вир фігурує в літописі під 1127, 1147, 1159 – 1161 рр. у вигляді стислих згадок чи дещо більш широких повідомлень у зв’язку з подіями, в основному, середини ХІІ ст. .
Давньоруський Вир локалізовано В. Богусевичем на лівому березі р. Криги, неподалік її впадіння у р. Вир, ліву притоку Сейма. У північно-західній частині дитинця розташовувався князівський двір Ізяслава Давидовича.
Про наявність укріпленої частини посаду, острога, свідчить літописне повідомлення 1160: Іван Ростиславович із княгинею знаходились у дитинці, а острог було спалено силами чернігівського князя Святослава Ольговича .
Місто Вир заснували в центрі степового коридору, що тягнеться вздовж лівого берега Сейму, зливаючись із півдня зі степовими ділянками між Сіверським Дінцем і Ворсклою, Ворсклою і Пслом, Пслом і Сулою, Сулою і Удаєм. До цього коридор відкривав доступ у внутрішні р-ни Чернігово-Сіверщини і Переяславщини для кочівників, насамперед, половців. Долина Сули була заболоченою, змикалася з лісовими масивами вздовж її правого берега, тому була найважчою для подолання кочівниками. Тим більше, що її верхів’я повертає на схід, а права притока, р. Терн, перекривала частину степового коридору. Очевидно, ця обставина і послужила однією з причин для створення саме по Сулі стратегічної оборонної лінії, яка не втратила свого значення від початку створення у кінці Х ст. до середини ХІІІ ст., хоча межі обох прикордонних земель і просунулися углиб степу за цей час.
При заснуванні Виру, майбутнього центру волості, на стику вододілів між Сулою, Пслом і Сеймом Мономах міг керуватися не лише інтересами боротьби Русі з половцями, але й бажанням встановити контроль за стосунками Олега Святославовича з його степовими союзниками. Із заходу Вирська волость межувала з Чернігівським Задесенням, зі сходу та південного сходу – зі здавна заселеними сіверянами басейном середнього Псла (Зелений Гай, Горналь з округами), з північного сходу – змикалася з Курським Посейм’ям. Завершення формування волості відбувається вже в середині – другій половині ХІІ ст., коли виникають городища Кубракове, Бабакове, Боярське й Засулля (літописний Попаш). Близько кінця ХІст. з’являється Кросна, що ешелонувала оборону між рубежем на р. Ромен і Виром. Слід, однак, зазначити, що межі Вирської волості частково залишаються не визначеними. Це пов’язано з приналежністю територій Чернігово-Сіверщині, а, головним чином, через прикордонне положення з половецьким степом. Відділені значними незаселеними просторами зони помешкання сіверян в центральній частині – межиріччі Псла, Сули і Сейму були з’єднані воєдино Вирською волостю. У ХІІ ст. розпочалася боротьба за Курське Посейм’я, Вир та території по Пслу і Ворсклі, яка у 50-ті рр. завершилася переходом цих територій до Чернігово-Сіверщини .
Нашестя орд Батия спричинило тривалий занепад Середнього Подніпров’я. Вир поступово перетворювався у населений пункт сільського типу, але повністю життя на ньому не припинялося, на що вказують окремі знахідки кераміки післямонгольських часів, а також згадки Вирського городища в пізніх актах.
Після монгольської навали городище залишалося малозаселеним, а путивльські прикордонні сторожі, скоріш за все, не будували укріплень, задовольняючись висотою напільного валу.
У другій половині ХІІІ – першій половині XІV ст. землі Виру приєднуються до одного із князівств Сіверщини – Путивльського. Як свідчать документи того часу, ці землі знаходяться в “угодиях Путивльцев”. Доля стародавнього Виру, який занепав і став невеличким поселенням Крига, в подальшому тісно пов’язана з містом Путивлем.
Московські воєводи були вкрай зацікавлені в тому, щоб нові козацькі фортеці будувалися не стихійно, а саме на ділянках кордону, що потерпали від набігів татар. Тому у другій половині XVII ст. на території городища виникає козацьке містечко, яке за назвою річки, що протікала поряд, назвали Крига.
Відтворити зовнішній вигляд першої козацької фортеці другої половини XVII ст. дало змогу дослідження дитинця. На жаль, дослідження укріплень того часу на території городища не проводилися, але за аналогіями з укріпленнями козацьких городків Межирича, Кургана та описом будівництва укріплень на валах міста Ярослава в Києві можна припустити, що на валу було побудовано частокіл, або дерев’яну стіну з двох рядів вертикально поставлених колод між якими засипано глину. Був також вичищений рів. З південно-західного боку верхівка валу була зрівняна і укріплена дерев’яною стіною. Такий прийом зустрічається на багатьох городищах раннього залізного віку та давньоруського часу, які були заселені у середині XVII ст. Це пов’язано з улаштуванням більш зручного підходу до стіни та переміщення легких гармат. У результаті з напільного боку вал зберігав свою висоту та крутизну, а з внутрішнього залишався на одному рівні з майданчиком фортеці.
Козацьке містечко Крига є одним з небагатьох вцілілих прикладів козацької військової архітектури часів заселення Слобожанщини. Тут вдало поєднується наявність старих давньоруських укріплень. Стратегічний вибір місця поселення – майже посередині між великими містами-фортецями Путивлем та Сумами. Козаки, відірвані від традиційного місця помешкання, повинні були в короткий проміжок часу за наявності обмеженої кількості будівельних матеріалів (цвяхів, скоб) збудувати фортецю, яка могла б витримувати набіги татарської кінноти.
У такому вигляді козацьке містечко проіснувало кілька років. Після реконструкції давньоруське городище було перетворене на сучасну прикордонну фортецю, яка мала артилерію та козацький гарнізон. З появою укріпленої фортеці навколо почали виникати козацькі хутори, населення яких у випадку небезпеки отримувало там притулок. Вигідне економічне та військове розташування Криги змусило московських воєвод до розширення її території. У містечко прибувають стрільці на чолі з воєводою та починається будівництво нової фортеці. Воєвода не перебудовує старі укріплення, а взагалі відмовляється від їх використання. Нова фортеця отримала назву Білопілля і була побудована за західноєвропейськими стандартами – прямокутна в плані, з внутрішнім замком.
У 1672 р. на Вирське городище прийшла організована група з 1352 українців із однойменного містечка Білопілля (з польської сторони) . Керував ними  Хома Федоров (Федоренко), котрий став закликати до себе “на слободу” нових поселенців. Путивльський воєвода князь Г.Ромодановський вирішив, що нове поселення при злитті річок Вир і Крига, якраз на татарській сакмі (дорозі) може мати важливе стратегічне значення, тож і наказав збудувати “город”. Сотником у ньому призначили Степана Хоменка, сина Хоми Федорова.  В 1674 р. його змінив Степан Куколь з молдавського міста Ясси, котрий започаткував відомі на Слобожанщині дворянські роди Куколь-Яснопольських та Куколевських. Загальний нагляд за будівництвом здійснював сумський полковник Герасим Кондратьєв. У місто був призначений воєвода Бахтєєв.
 У джерелах збереглася чітка вказівка на те, що задніпровські переселенці оселилися “на старому Вирському городищі”, що опосередковано локалізує давньоруський Вир. Спершу Х. Федоров поставив на городищі свій двір, а поряд у трьох місцях – “шинковые места сьну своему Степану для прокормления”. Він заволодів землею і на плато, і в районі Старосілля, тобто по обох берегах р.Криги. Відтак у річковій заплаві він збудував собі ще один двір , а також млини,  солодовню та броварню.
Одночасно з Білопіллям заселилися довколишні села і слободи – Крига, Ворожба, Проруб, Павлівка, Старосілля. 1680 р. всі вони були відмежовані від Путивльського повіту й включені до складу Білопільської сотні Сумського слобідського полку
Місто було оточене дерев’яним острогом. У місті налічувалося 5 проїжджих воріт: з півночі – Тьоткінські, зі сходу – Покровські, з півдня – Сумські, із заходу – Тернівські і Серьогінські, а також було 2 хвіртки, що ведуть до води. Висота стін, разом з ровом і валом була більше 10 метрів, а довжина укріплення по периметру становила понад 2,5 км. У центрі міста була фортеця Крига, яка називалася “замок” (зараз це територія старого парку). Фортеця мала 4 бастіони, в’їзну вежу і хвіртку до води. Периметр фортеці становив понад 420 метрів, висота стін – більше 12 метрів.
На зовнішніх міських стінах була тільки одна гармата і двадцять одиниць вогнепальної зброї, а замок захищали шість гармат, казенний льох, у якому містилися кулі, порох та інші припаси. У замку був збудований дерев’яний будинок, в якому жив воєвода Бахтєєв.
Вісім священиків правили службу в восьми церквах: Різдва Богородиці, Покровській, Стефанівській, (яка була домовою церквою Степана Куколя)  Спасо-Преображенській, Іллінській, Михайлівській, Миколаївській та Петропавлівській. (наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст.. дві церкви були закриті: Стефановська та Миколаївська.)
У 1677-1678р. городовим воєводою у Білопіллі був Гаврило Вашинін.
У 1681 році стараннями сотників Степана Хоменка і Степана Куколя Білопілля було від’єднано від Путивля і стало самостійним повітом.
У царській грамоті від 25 січня 1704 зазначено: “В 180 (1672) г. по указу Царя и В.К. Алексея Михайловича боярин и воевода кн. Григорий Ромодановский в Путивльском уезде, в 30 вер. от Путивля на р. Виру да на устье р. Крыги в угодьях Путивльцев построил город Белополье на старом Вирском городище, а в том городе поселились из-за Днепра сотник с черкасы на Татарской сакме” [9]. На час видання грамоти місто являло собою уже значну фортецю. До сотенного містечка Білопілля були приписані села Крига, Ворожба та Павлівка.
Однак Білопілля швидко втрачає функції прикордонної фортеці і вже у XVIIIст. укріплення її руйнуються, а територія першої фортеці використовується для будівництва маєтку бригадира .
З подій того часу у житті Білопілля повинно бути відзначено повстання у 1696 році мешканців міста та околишніх селищ проти поміщиків Путивльського повіту, за що останні багатьох з числа козаків переписали до себе у селяни. Тільки через рік права козаків та поміщиків було переглянуто.
У 1708 – 1709 р. білопільські козаки у складі  Сумського  полку брали участь у Північній війні на боці Московської держави проти українсько-шведського війська Карла ХІІ та Івана Мазепи. В цей час війська генерал-фельдмаршала Б.П.Шереметьєва у кінці 1708 року зосередились біля Сум. Дивізія цього складу військ зупинилась у Білопіллі та вздовж східного берега р. Вир. Через деякий час війська вийшли з Білопілля, але поблизу міста залишилось невеличке сільце Шереметівка. З часом воно злилось з містом і утворило найдовшу в ньому вулицю цієї ж назви, яка починалась майже в центрі міста і сягала аж до хутора Коваленки.
У Білопіллі певний час перебував з військами князь Рєпнін, з яким цар листувався відносно забезпечення надійної оборони Сум, бо місто привертало до себе увагу шведського короля і Мазепи. В цей час  військова обстановка лишалася дуже напруженою. Генерал Азарт, в ніч на 18 грудня, вийшовши із Білопілля, раптово підійшов до Ромен. 6 січня 1709 року Петро I провів у Сумах воєнну раду. Рада ухвалила зміцнювати “слобідські городки” і зосередити в них достатню кількість військ. Безпосередньої участі в Полтавській битві Сумський полк не брав.
Після закінчення Північної війни (1701 – 1721) білопільські козаки ходили на Персію (1724). У 1732 р. брали участь у війні з Туреччиною, у 1733 ходили на Польщу, у 1736 – на Крим, у 1739 – на Молдавію, у 1746 брали участь у війні за австрійську спадщину, а у 1756 –1762 – в Семилітній війні. Крім бойових походів будували укріплення над Дніпром, канали .
Сотенне містечко Білопілля мало свою давню символіку. У кінці XVIII ст. Герольдія запропонувала такий герб Білопілля: на зеленому полі дрібні квіточки. Однак цей “називний” герб поступався місцем складнішому, який затвердили 21 вересня 1781, пов’язаному з суто місцевою прикметою: великим поширенням у повіті водяних млинів і вітряків. За складеним у той час описом Харківського намісництва на Білопільщині налічувалось 26 млинів і 46 вітряків. У верхній половині щита був герб намісництва. Через сто років гербове відділення запропонувало спростити білопільський герб і замість млинів зобразити три срібних млинових колеса на синьому тлі .
Середина XVIII ст. для Білопілля, і для всієї Слобожанщини знаменувалась тим, що поряд з землеробством значного розвитку набувають ремісництво, промисли і торгівля. Вже у 1780 р. в місті налічувалось 7 цехів. Найбільшими з них були ткацький й чоботарський, досить поширеними були млинарський та ґуральний. По відомостям 1779  році у Білопіллі було 2 ярмарки.
Економічний розвиток міста зумовив зародження освіти. За переписом 1732 року в Білопіллі значиться 4 парафіяльні школи.
Щодо адміністативно- територіального устрою Білопілля слід зазначити, що ще наприкінці XVII ст. місто мало своє самоврядування. В документах того часу згадується війт та бурмистр. 18 грудня 1718 року при розділі Росії на 8 губерній Білопілля було приписане до Київської губернії. В 1765 році  місто стало центром комісарства Слобідської Української губернії, а колишні козаки були переведені до стану військових обивателів. 
Міська фортеця, яка була збудована ще в 1672 році, зберігала своє значення до 1760 року та була озброєна гарматами, які в 1757 році були взяті в похід під час російсько-турецької війни.
На початку ХІХ ст. зростання суспільного поділу праці призвело до збільшення міського населення за рахунок села. У Білопіллі у 1837 р. мешкало 10920 жителів (у 1790 р. їх кількість складала 5712). Головною прибутковою статтею міського бюджету був шинковий відкуп, який приносив більше 6 тис. рублів.
У 1812 року в Білопіллі було відкрито міське училище, яке працювало з перервами до 1858 р.. Лікарні та фельдшерські пункти були відсутні, що почасти призводило до епідемій.
Ще до проведення буржуазних реформ 60-х рр. у місті почали виникати дрібні підприємства. У другій половині ХІХ ст. тут працювали 3 цегельних, 3 салотопних, 2 свічкосальних заводи і 5 круподерень. Але серед усіх видів діяльності пріоритет належав торгівлі. У місті проводилося 5 ярмарок: Феодосіївська, Воздвиженська, Іванівська, Мироносицька, Середпісна. Найважливіша серед них – Іванівська. У середньому обіг коштів всіх ярмарок складав біля 60 тис. рублів. Торгували у місті солоною рибою, сіллю, дьогтем, рогатою худобою, кіньми та ін. За розміром хлібної торгівлі Білопіллю належало друге місце після Харкова. До проведення Курсько-Київської залізниці (зараз Південно-Західна) Білопілля було місцем, куди звозили борошно, жито, овес. Житнє борошно розходилось частково в Сумський і Лебединський повіти на місцеві ґуральні, частково відправлялось в м. Глухів. За ним приїздили із-за Десни і з Великоросії. Пшеничне борошно і овес відправлялись також на північний захід в Чернігівську, Могилівську, Мінську, Смоленську і Вітебську губернії. Частина вівса знаходила собі збут ще в Кременчуці, а жито – на Дону. Після проведення Курсько-Київської залізниці характер і об’єм торгівлі змінився, торгівля скоротилася. Хліб з Білопілля відправлявся по залізниці за кордон у Прусію .
У 1869 р. закінчилося будівництво Харківсько-Миколаївської залізниці (нині Південна), яка сполучила Білопілля з промисловими центрами півдня. Місто розширилося за рахунок будівництва залізничної станції. У 1898 р.до нього приєдналися села Шереметівка та Новоселівка, частина слободи Проруб. Інтенсивне будівництво залізних доріг торкнулося і Ворожби. У тому ж 1869 р. через село проліг шлях Курсько-Київської залізної дороги, а у 1877 покладено гілку до Люботина. У 1895 введено в експлуатацію узкоколійну залізну дорогу Ворожба – Середина-Буда, що у 1915 переведена на широкий шлях. Акціонерне товариство Московсько-Києво-Воронізької залізної дороги на початку 90-х рр. ХІХ ст. будувало на Ворожбянському вузлі майстерні по ремонту потягів та вагонів.
Економічний розвиток держави в цілому та міста зокрема обумовив розвиток охорони здоров’я та народної освіти. На початок ХХст. у Білопіллі функціонували лікарня ім. П.М. Міклашевського на 20 ліжок, амбулаторія.  У місті діяли чоловіче народне училище, відкрите згідно Положення 1874 року, в якому навчалось 211 учнів,  жіноче народне  на 60 учнів, , 5 церковнопарафіяльних шкіл, Олександрівське ремісниче училище (засноване земством у 1893 році), чоловіча і жіноча гімназії, кілька приватних учбових закладів : Зарубіної та  2  хейдери (єврейські релігійні школи для хлопчиків). На ст. Білопілля було сільське двохкласне училище. Крім того в місті працювала  одна недільна школа, в якій навчалось 50 учнів – переважно робітники та працююча молодь. Також у 8 парафіяльних школах навчалося 363 учні, яких навчали 12 учителів. 
Крім того в місті працювали два театри – драматичний та самодіяльний та сінематограф.
Збагатилося і літературне та мистецьке життя краю. Місто Білопілля – батьківщина відомого російського літературного критика, вітчизняного філософа, публіциста, природознавця Максима Олексійовича Антоновича (1835 – 1918).
Уродженцем міста є визначний український поет Олександр Олесь (справжнє прізвище Олександр Іванович Кандиба, 1878 – 1944). Тут він закінчив спочатку початкову школу, потім двокласне училище. А у Верхосулці минали його дитячі роки. До наших днів достояв будинок у Білопіллі, у якому мешкала сім’я Кандиб. У 1988 на ньому встановлено пам’ятну меморіальну дошку, а у міському Будинку культури працює меморіальна кімната-музей видатного поета. Неподалік будинку відомого поета (на тому місці, де до 1941 року знаходилась Покровська церква, в якій в 1878 році було охрещено майбутнього поета)споруджено сквер та встановлено пам’ятний камінь на честь О.Олеся.
Саме в Білопіллі  народився  педагог  і письменник А.С. Макаренко (1888 – 1939). У центрі міста на постаменті нині височить бюст земляка.
У селі Проруб, яке нині стало передмістям Білопілля, народився український поет, прозаїк А. С. Панов (1899 – 1937). Згодом він із сім’єю мешкав у селі Ворожба (зараз місто), де минули його дитячі роки. Там він деякий час навчався у земській школі.
Відомо також, що у жовтні 1884 р. з Ясної Поляни приїздив до Бахмача Конотопського повіту Московсько-Курською залізницею Л. М. Толстой. Тоді ж він мав нагоду зупинитися на станції Ворожба.
Влітку 1888 р. у Ворожбі двічі побував відомий російський поет, друг Т.Г.Шевченка, О. М. Плєщєєв.
У 1888, 1889, 1894 роках на станції Ворожба зупинявся А. П. Чехов, коли їхав із Москви. Звідси у червні 1888 р. він надіслав телеграму О.М.Плєщєєву. Про своє перебування у Ворожбі майстер слова згадує у листах того періоду.
У 90-х рр.  ХІХ ст. село Павлівку відвідав відомий російський письменник І. О. Бунін (1870 – 1953). Про свої сумні враження від цього села він через багато років розповів у нарисі “Толстой” .
Початок ХХст. відзначений пожвавленням у суспільно-політичному житті краю. Під час буржуазно-демократичної революції 1905 – 1907 років першими виступили залізничники у м. Білопілля та с. Ворожба. Виступи страйкарів тривали з 10 до 22 жовтня. Вдруге страйк відбувся 11 грудня і тривав до 22. У грудні 1907р. на станції Білопілля було створено робітничий гурток, члени якого розповсюджувати листівки.
Учасником визвольного руху в Росії кінця ХІХ– поч. ХХст. є уроженець Павлівок князь Д.О. Хілков (1857 – 1914). Захопившись ідеями Л.Н.Толстого, відмовившись від права володіти землею, він особисто вніс певну суму у селянський банк, за що павлівці викупили князівські землі. Займався він також справами духоборів у Канаді, був автором багатьох праць з громадсько-політичної тематики. Похований на околиці села Павлівка.
Перша світова війна завдала великих втрат економіці держави. У селянських господарствах не вистачало робочих рук. З приходом до влади Тимчасового уряду у місті знов активізувався соціальний рух населення. 8 грудня 1917 р. білопільські залізничники виразили протест проти вимог членів уряду Центральної Ради припинити доставляти хліб у Росію. Учасники мітингу постановили без затримки відправляти ешелони з хлібом та провіантом у Москву та Петроград.
Наприкінці 1917 р. на станцію Ворожба прибув 1-й Московський червоногвардійський загін особливого призначення під командуванням О.О.Знаменського. 31 грудня 1917 р. у місті було встановлено радянську владу . Проте, переважна більшість населення , яке становили  міщани, купці духовенство та дворяни  не підтримували більшовицьку владу.  Тому із наближенням австро-німецьких військ на Україну у березні 1918 у Білопіллі колишні білогвардійські офіцери організували напад на більшовицькі органи влади у місті, зокрема ними було розстріляно місцевий відділок «ЧК».  Щоб відновити більшовицьку владу, до Білопілля було послано війська 5-ї  армії (РККА) під командуванням Р.Ф.Сіверса. Штаб армії розміщувався у Ворожбі [19]. На початку квітня 1918 р. Білопілля окупували австро-німецькі війська. Після краху австро-німецької окупації , в листопаді 1918 р. в місто зайшли  війська армії УНР. В місті було утворено надзвичайну трійку у  складі колишніх юристів Гутлера та Ранкевича і маклера Гуляєва. 2 січня 1919 більшовики знову захопили місто. 22 січня 1919 було створено новий ревком , який очолили анархісти та есери, які не визнавали законів радянської влади. 22 січня 1919 року більшовики з Російського міста Коренєво, разом з червоноармійським загоном, прибули до Білопілля та силою переобрали новий ревком. На цей раз до його складу увійшли комуністи, які не користувалися підтримкою городян. За допомогою росіян у місті було  «наведено революційний порядок».
У серпні – вересні 1919 в р-ні Білопілля розгорнулися бої з військами добровольчої армії генерала Денікіна. З добровольців і мобілізованих був сформований батальйон Червоної Армії. Він увійшов до складу Сумської бригади і відбув на фронт. Згідно наказу по арміям фронту було сформовано 4-у Сумську бригаду, яка входила до складу 41 дивізії, 14 армії південного фронту.
Жорстокі бої точились в Білопільському краї в Посейм’ї, особливо запеклий бій був з Білою армією генерала Денікіна за село Улянівку. 17 серпня 1919 Білопілля було залишене частинами Червоної Армії. Залишки червоноармійських загонів білопільців влились в 12-й Кубанський полк, який тримав оборону між Глушково і Коренево по р. Сейм. 11 вересня 1919 частини Червоної Армії вибили військові формування Денікіна із Ворожби і Білопілля. У боях місто двічі переходило з рук в руки. 27 листопада 1919 Біла армія генерала Денікіна залишила Білопілля, до міста ввійшов 368 полк 3-ї бригади, 41 дивізії 14 армії. У місті було остаточно встановлено радянську владу. Почався радянський період в історії міста Білопілля.
Населення Білопільщини переважно негативно ставилося до радянської влади. У 20-ті роки 20 ст. на території району діяли чисельні угрупування, які чинили опір більшовицькому режиму. Найбільш відоме серед них – угрупування Василя Рогова. На Крачківці та Прорубі діяло потужне угрупування Шевича-Страшка, яке наводило жах на мешканців не тільки Білопільщини, але й сусідських Глушковського і навіть Рильського районів , що на Курщині
Начальник гарнізону м. Путивль 30 січня 1921 доповідав у рапорті про те, що на північ та півень від Ворожби залізну дорогу перетнули два невідомих угрупування, а від Ворожби до Путивля курсують 3 бронепотяги, що не допускають третє антирадянське угрупування, яке базувалося у лісі поблизу Ворожби, до залізничних колій.
Імперіалістична та громадянські війни привели до розладу господарства міста. У 22-23 роках в Білопіллі масового характеру набув голод. Були відомі чисельні факти канібалізму. В місті поширився висипний тиф, процвітала спекуляція.  Велика частина містян змушена була втекти за кордон.  Також  більшовики  розпочали масові репресії проти дворянства, духовенства, купецтва, колишніх офіцерів та солдат царської армії. Крім того були націоналізовані ремісничі майстерні, цегельні заводи, промислові підприємства, зокрема  механічні майстерні М.Д. Галушки (на базі яких згодом почав діяти БМЗ), пивзавод «Естонія» Г.Гронвальда. (сім’я Гронвальда була заслана до Сибіру , де в 1924 році власника заводу Германа Гронвальда було розстріляно) . Більшовики  почали  масово закривалися церкви та знищувати церковне майно, ікони та книги .  Все привело до того, що в місто панував повний хаос та небачена досі злочинність.
 Тільки починаючи з 1924 у місті почали працювати млини, дві круподерні, хлібопекарня, чотири майстерні по виробництву дубильного і шкіряного товару, 19 чоботарських та 7 кравецьких майстерень, майстерні по ремонту сільськогосподарських машин, вальців.
25 лютого 1925 року за новим адміністративним поділом постановою ВУЦВК УРСР Білопілля було зараховане до розряду міст. Місто розташовувалося на площі 14,4 км2, при населенні (станом на 1 січня 1927р.) майже  18000 чоловік. (в 1929 році  населення міста складало 18882 чол.)
Протягом 20 – 30-х рр. іде процес відокремлення виробника від засобів виробництва. Якщо у 1928р. в місті було лише дві промислових артілі, створених з кустарів-одинаків і в них працювало лише 58 чоловік, то вже у 1931 їх налічувалось 10 з 443 робітниками. Відбувалась  суцільна насильницька колективізація господарств, яка супроводжувалася  тотальними репресіями як  проти окремих одноосібників, так і цілих сімей селян.
27 лютого 1932 року місто Білопілля Постановою ВУ ЦВК УРСР було визначено як районний центр Харківської області.
У 1933 почав працювати ливарно-механічний завод Сумського спирттресту. Були побудовані і реконструйовані комбікормовий і крупорушний заводи, які набули згодом республіканського значення.
Відбулися зміни і в галузях охорони здоров’я та культурі. У двадцятих роках у Білопіллі працювало 7 шкіл соціального виховання, 4 школи 1-го концентру і 3 школи другого. До послуг населення міста було 3 бібліотеки, 2 клуби, будинок культури, дві хати-читальні, самодіяльний театр і дві кіноустановки.
 Не оминули наше місто голодомор та репресії. Однією з важливих умов становлення і функціонування тоталітарного режиму в Білопіллі (як і у всій державі) у 20 – 30-ті рр. ХХст. було застосування насильства як засобу політичної боротьби з противниками влади Рад і опозиційно налаштованими громадянами. Розправи з непокірними у місті почалися ще у 1918 році. У Білопіллі їх здійснювали Рославльський (нині Смоленська обл.) та кінний партизанський загони 5 червоної армії. Аграрний характер регіону обумовив спрямування вістря “караючого меча революції” насамперед проти селянства, яке висловлювало незадоволення політикою на селі. Об’єктом постійних переслідувань стали діячі політичної опозиції. Під ідеологічним та адміністративним пресом опинились самодіяльні національно-культурні осередки “Просвіти”. Органами ГПУ здійснювалися масштабні кампанії проти “соціально небезпечних осіб” в освітянській сфері.
Військовою колегією Верховного суду СРСР 28 березня 1935 за ст. 54-8, 54-11 КК УРСР викладач Харківського інституту народної освіти, український радянський поет і прозаїк, уродженець с. Проруб (тепер у межах міста Білопілля) А. Панов (1899 – 1937) був позбавлений волі на 10 років. Покарання відбував у Бєлтаборі НКВС, потім – у Соловецькій тюрмі. 9 жовтня 1937 трійка при управлінні НКВС по Ленінградській обл. (нині С-Петербург, Російська Федерація) переглянула справу письменника і застосувала ВМП. Реабілітований 4 серпня 1956.
Упродовж 1920-х рр. комплекс насильницьких заходів був вжитий також проти віруючих, духовенства та релігійних об’єднань. Однією з перших жертв репресій, спрямованих проти Російської православної церкви на Сумщині, став настоятель Покровської церкви у Білопіллі отець Григорій (Ружицький). За короткий період часу Г. Ружицького представники НК – ДПУ заарештовували 5 разів (із них двічі – протягом 1923) за поширеним тоді набором звинувачень – “зв’язок з контрреволюціонерами” та “контрреволюційна агітація”. В останнє його було піддано арешту у 1937 за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної шпигунської організації. І хоча його участь у злочині не була доведена, трійкою при Харківському облуправлінні НКВС отця Григорія було засуджено до розстрілу.
Репресії посилились після лютнево-березневого пленуму ЦКВКП (б) 1937. Тоді “зачистка куркульського елементу” поєднувалась з пошуками шкідників у сільському господарстві. Наприкінці 1937 було “викрито” контрреволюційну шкідницьку організацію у Білопільському р-ні. У ході слідства за ґратами опинилися голова райвиконкому Ю. Карпуша і 4 спеціалісти зооветеринарної служби, яких було звинувачено у шкідництві в сфері ветеринарного обслуговування. Пізніше фігурантів цієї справи – голову райвиконкому Карпушу, начальника райземвідділу Ф.Дубиніна, старшого зоотехніка цього ж відділу М.Семенка, завідуючого райветлікарнею Я.Страшка було засуджено до вищої міри покарання, а ветлікаря В.Двойкіна – до позбавлення волі на 15 років.
Завищені плани хлібозаготівель призвели до голодомору 1932 – 1933 років. За невиконання завдань хлібозаготівель було заарештовано та відправлено до сталінських лагерів десятки селян, що автоматично призводило їх сім’ї до смерті від голоду.   Страшні часи настали в місті. Смерть стала повсякденним явищем. Щоденно містом їздили підводи, які збирали померлих. Частину з них ховали в спеціальних ямах (на даний час встановлено 7 місць масових поховань часів Голодомору) , а частину вивозили до салотопного заводу де виварювали  жир з тіл померлих та потім робили з нього мило. Діти їли своїх батьків, батьки їли своїх дітей. Вбивали, як-правило найменшого… На базарі продавали пиріжки з людського м’яса…  В Білопіллі від голоду найбільше постраждали селяни Прорубу, Мухівки та Шереметівки. Найменше – залізничники. Бо залізничники мали право, разом з одним із членів своєї родини, їздити до Росії та привозити звідти по пуду борошна на 1 людину.  Іншим  мешканцям міста виїжджати до Росії було заборонено.
Скільки людей загинуло в місті від голоду достеменно невідомо. У Державному архіві Сумської області зберігся документ від 24 липня 1933, який свідчить про те, що знищувалися усілякі писемні докази про жахливі події того часу в р-ні . Згідно статистичних даних щодо кількості мешканців міста до та після голоду можна зробити висновок, що голод забрав життя щонайменше 1300-1500  людей. Ще до тисячі мешканців Білопілля були піддані репресіям  в 1937 році. Переважна більшість з них була або розстріляна, або померли в таборах Гулагу.
Але, разом з тим, місто розвивалося. На початку 40-х років в Білопіллі працювали машзавод (колишній ливарно-механічний), крупорушний і комбікормовий заводи, засолзавод,  вальцовий млин. В місті працювали такі  промартілі: «3 Березня», «9-січня», «Червоний клич», «Доспіх», торфартіль «Енергія» В Місті були такі колгоспи: «Новий Шлях», ім. Молотова, ім. Сталіна, ім. Чапаєва, «17-й партз’їзд».
Поступово зростала кількість освітніх закладів, розвивалась соціальна та медична сфера . В місті працювали 5 середніх шкіл, одна семирічна і дві початкові школи.  Також у місті були медичне та педагогічне училище, школа ФЗН. Працювали 2 лікарні та 1 поліклініка.
Напад фашистської Німеччини на СРСР перервав мирну працю радянських людей. Коли виникла загроза окупації р-ну, підприємства та установи почали евакуацію обладнання та мешканців у глибокий тил. Бойові дії на території р-ну проходили з 20 вересня по 8 жовтня 1941 та з 1 по 5 вересня 1943.
В оборонних боях 1941 брали участь 227, 293 стрілецькі та 1 гвардійська Московська мотострілецька дивізії, 3 повітрянодесантний корпус та загін особливого призначення Харківського військового округу, що входили до складу 40 армії Південно-Західного фронту.
У перші дні війни виявили високу стійкість і героїзм залізничники ст. Білопілля, зокрема під час нальоту ворожих літаків на ст. Торохтяне 11 вересня 1941. Артилерійський навідник мол. сержант О.Цибульов 20 вересня 1941 у р-ні с. Крижик, незважаючи на поранення, підбив три танки, примусивши решту шукати обхідні шляхи. За цей подвиг О.Цибульову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На місці подвигу О. Цибульова встановлено пам’ятний знак.
Не схилило голови перед ворогом населення р-ну і в тяжкий час німецько-фашистської окупації. Ще до приходу німецько-фашистських загарбників було сформовано чотири партизанські загони та бази для їх постачання. Кілька таких баз містилися у Катеринівському лісі в р-ні с. Річки. Після окупації р-ну підпільники втратили зв’язок з центром. У результаті зради продовольчі бази партизанських загонів потрапили до рук ворога. Але, не зважаючи на це, патріоти вели боротьбу з ворогом.
У місті Білопіллі діяв підпільний райком ЛКСМУ, очолюваний Л. Сердюк.
На кладовищі м. Білопілля поховані п’ять комсомольців-підпільників, учнів залізничної школи № 66 (нині сш. № 4): Ф.Гуленко, Б. Кисіль, В. Наливайко, А. Пономаренко, М. Рожко з групи секретаря підпільного райкому ЛКСМУ Л. Сердюк, яких за зрадою місцевого жителя було схоплено та розстріляно нацистами 4 квітня 1942.
За знищення фашистських прапорів було розстріляно учня семирічної школи с. Проруб Вітю Дудку.
Також було поміщено в гетто, а згодом розстріляно близько 40 євреїв –мешканців м. Білопілля.
Проте частина жителів міста та району  прихід німців у 1941р. сприйняла позитивно, зокрема чимало  мешканців Білопільщин пішло служити до  сформованої у жовтні 1942 вермахтом частини “Української Національної Армії”. Близько 75% особового складу колишньої міліції перейшло на службу до німецької поліції та жандармерії. (Переважна більшість цих людей після війни були засуджені за зраду та співробітництво з ворогом)
У 1943 році у визволенні міста та району від окупантів брали участь 141 стрілецька дивізія 60 армії Центрального фронту та 240, 180, 167, 340 стрілецькі дивізії 38 армії Воронезького фронту.  240 стрілецька дивізія 1 вересня 1943 визволила села Новоіванівку і Ободи, а 2 вересня – Павлівку і Рудку. 3 вересня 141 стрілецька дивізія форсувала р. Сейм і зайняла м. Білопілля. Того ж дня 240, 180, 167, 340 стрілецькі дивізії визволили села Річки, Горобівку, Жовтневе, Улянівку, Луциківку, Марківку, 5 вересня – Сергіївку, Бобрик, Товсту.
За подвиги, звершені під час війни , сотні Білопільцівв були нагороджені орденами і медалями. Звання Героя Радянського Союзу отримали уродженці р-ну В. Гурин, М. Борисенко, Ф.Дудник, І. Касьян, П.Логвин, І. Тимченко. Другою золотою зіркою був нагороджений Герой Радянського Союзу С.Супрун. Кавалерами ордена Слави трьох ступенів стали П.Авраменко, П.Бабченко, М.Винниченко, Г. Кулак, А.Тисячник, М. Шатрюк.
У перші післявоєнні роки становище господарства міста було вкрай важке. До руїн, заподіяних війною, додались труднощі, викликані стихійним лихом – посухою 1946. Настав третій за останні 25 років голод 1946-1947 років. З великою напругою колективи промислових підприємств у 1948 досягли довоєнного рівня.
У 50 – 70-ті рр. визначився головний напрям промислового розвитку Білопілля – харчова та машинобудівна промисловість. Почали працювати меблева фабрика (1959), сироробний (1964) та цегельний (1971) заводи. Головним підприємством став машинобудівний завод.
У січні 1966 побудовано Білопільський телевізійний ретранслятор.
Нині промисловість міста  представлена  підприємствами машинобудівної та переробної галузей, сільськогосподарськими підприємствами та фермерськими господарствами .
Зараз у місті працюють 4 загальноосвітні середні школи, 1 школа-інтернат ім. А.С. Макаренка,  3 дошкільні навчальні закладів, дитячо-юнацька спортивна школа ім. Ю.Білонога, будинок дитячої та юнацької творчості,  професійно-технічний ліцей залізничного транспорту, одна музична школа.
 У місті діє центральна районна лікарня.  Населення міста обслуговують заклади культури, бібліотеки, 3 музеї : О.Олеся, А. . Макаренка, та краєзнавчий музей.  на громадських засадах,
Особливості архітектури міста.
Найголовнішою міською домінантою був мурований собор Різдва Богородиці з дзвіницею. Будівництво першої дерев’яної соборної церкви Різдва Богородиці припадає ще на часи побудови фортеці Крига у 1672. Спорудження ж кам’яного соборного храму тривало десять років – з 1817 по 1827. Зведений на центральній площі міста Собор височив над усіма храмами м. Білопілля. Циліндричні світлові підбанники несли сферичні бані з маківками. З заходу містилася чотириярусна дзвіниця. Нижній її ярус – тридільний приділ, два верхні – четверики з арковими отворами дзвонів у кожній грані. Верхній ярус – восьмерик, увінчаний восьмигранною сферичною банею. У цьому ярусі містився головний міський годинник. Собор підірвали вибухівкою у 1939. Дзвіницю зруйнували після другої світової війни у кінці 40-х рр. 20 ст.
У 19 ст. окрасою міста були 8 церков, які гармонійно вписувались у панораму міста. Мурована Покровська церква м. Білопілля з дзвіницею була збудована на однойменній вулиці 1827 взамін дерев’яної. За характером архітектурних форм дуже близька до собору Різдва Богородиці, але значно вишуканіша. Хрещата, на п’ятидільній основі, однобанна. З заходу впритул до неї стояла триярусна дзвіниця. Церкву підірвали вибухівкою у 1939 одночасно з собором Різдва Богородиці.
Храм архангела Михаїла на Старосіллі у свій час був дерев’яним. Побудований у 1779 і розібраний у 1914. Двоверхий тридільний храм з досить архаїчною структурою. Усі зруби прямокутні в плані. Її вінчав чотирьохгранний намет з глухим ліхтарем і маківкою. Таким самим був верх ліхтаря. Північний і південний притвори та дзвіниця з заходу прибудовані у 19 ст., внаслідок чого церква набула хрещатої структури. При цьому було розібрано верх бабинця і влаштовано над ним двосхилий дах. Двоярусну дзвіницю вінчала плеската баня зі шпилем. Перед входом був масивний чотириколонний портик з трикутним фронтоном, у чому проявився стиль класицистичної стилістики. Церква була розібрана після того, як у 1907 – 1912 за проектом архітектора В. Покровського поряд збудували однойменний мурований храм, який зберігся донині і є пам’яткою архітектури [27].
Спасо-Преображенський храм на посаді м. Білопілля існував ще до 1746. Первісно був дерев’яним. Кам’яний спорудили у 1868. Цю споруду міста спіткала така ж доля, як і кафедральний собор Різдва Богородиці. Зруйнований у 30-ті рр. 20 ст. Храм розміщувався на перехресті вулиць 9 січня і Калініна.
Іллінську церкву на посаді збудували у 1767 в неросійському стилі старанням Білопільського сотника Куколь-Яснопольського. Знаходилася вона в кінці вулиці Старопутвльська. (Нині на цьому місці стоїть пилорама «Фірми «Камі») У 1818 турботами та матеріальною підтримкою церковного старости Жовтобрюха її було поставлено на кам’яний фундамент і покрито залізом. Кам’яний храм побудовано, на новому місті у 1876 і зруйновано у 30-ті рр. ХХ ст. Зараз на його місці спортивний майданчик Білопільської школи № 2.
Зруйновано влітку 1984 і Троїцьку церкву на околиці м. Білопілля, в колишній козацькій слободі Проруб. Зараз на цьому місці збудована капличка.
“Наймолодший” храм у Білопіллі на ім’я св. Олександра Невського. Його спорудили у 1873, коли закінчилося будівництво залізничної колії Харківсько-Миколаївської залізниці, яка з’єднала станцію Ворожба зі станцією Люботин. У ті роки парафіянами церкви були мешканці робітничого селища Новоселівка біля станції Білопілля. Храм був дерев’яним. При ньому працювало двокласне сільське залізничне училище з п’ятирічним терміном навчання. Усі інші училища при храмах м. Білопілля були церковно-парафіяльними із трирічним терміном навчання. Подальша доля храму склалася трагічно. Після революції 1917 його перетворили у залізничний клуб ст. Білопілля. Під час окупації Храм відновив свою роботу , яку продовжував до 1944 року. У 60-х рр. приміщення від часу дійшло до аварійного стану. 2 липня 1966 храм св. Олександра Невського згорів ущент.
Покровський храм м. Білопілля був показаний у ревізькому перепису 1732. Перший дерев’яний храм звели при заснуванні міста. Але внаслідок пожежі 1819 він згорів. Новий кам’яний був освячений у 1827. Зруйнований у 30-х рр. 20 ст.
У той же час зруйновано храми у селах Річки, Рижівка, Кальченки, Горобівка та інші.
1929 С.Таранушенко дослідив, обміряв і зафотографував Миколаївський храм у с. Будки. Дерев’яну, тридільну, одноверху церкву, збудовану ще у 1773 на дубових підвалинах, було розібрано разом з дзвіницею того ж 1929.
До нашого часу достояла мурована церква св. Петра і Павла, побудована у другій половині 19 ст. Будівля вирішена у формах неоруського стилю зі строгою, але виразною системою декору. Пам’ятка використовується за первісним призначенням і є одним з яскравих архітектурних витворів неруського стильового напрямку в річищі історизму другої половини 19 ст.
До нашого часу зберігся і садибний будинок Прянишникових у с. Куянівка, що є композиційним центром палацо-паркового ансамблю, від якого залишились садибний дім, церква та залишки парку. Дім двоповерховий, цегляний, у стилі класицизму. Дата побудови приблизно 40-і рр. 19 століття.
У зв’язку з прокладанням 1869 поблизу міста Білопілля Курсько-Київської залізниці з 1870-х рр. намітилося спрямоване зростання сельбища на захід, у бік залізничної станції. Там у 1870 – 1880 сформувався невеликий район з порядковим, не зовсім регулярним розплануванням. У цю добу посилилися функціональні й розпланувальні зв’язки між різними частинами сельбища, внаслідок чого у 1880-х рр. з містом остаточно злилися Крачківка, Шереметівка, Крига, Климівка, Проруб та інші колишні передмістя.  
Перші муровані житлові будинки з’явилися в Білопіллі у 1830-х рр.: у 1839 їх було 2 (і 1211 дерев’яних), у 1863 – 28 (1548 дерев’яних). У 1912 з 2349 міських будинків 46 були двоповерховими. Поява у центрі двоповерхових мурованих будинків поклала початок збільшенню масштабу міської забудови: у 1880-х рр. на вул. Сумській збудовано двоповерховий будинок міського громадського банку, у 1911 – двоповерховий корпус чоловічої гімназії, 1912 – будинок земської школи, 1913 – корпус жіночої гімназії. Ці будинки ставилися вздовж червоних ліній не утворюючи, проте, суцільного фронту забудови. Вони лишалися окремими вкрапленнями в масиві дискретної одноповерхової садибної забудови.
Найвиразнішим прикладом цивільної архітектури доби історизму був двоповерховий будинок ремісничого училища кінця 19 ст. у м. Білопілля, вирішений у неороманській стилістиці. До раціоналістичноо напрямку пізнього історизму належали будівлі навчальних та лікувальних закладів. Корпус земської лікарні 1915 – характерний зразок українського архітектурного модерну. Існували і будівлі, які складно віднести до якогось стилістичного напрямку (чоловіча гімназія 1911, будинок міського громадського банку). У цілому для забудови Білопілля другої половини 19 – початку 20 ст. характерні змішування різнорідних елементів, відсутність яскравих проявів певних стилів; чимало стилістичних ознак позбавлені чіткості й визначеності.
Рядова цегляна забудова кінця 19 – початку 20 ст. вельми своєрідна. Її можна зарахувати до фольклорного напрямку в архітектурі “цегляного стилю” доби пізнього історизму. У фасадному декорі будівель наявний відхід від норм професійної архітектури, зорієнтованої на певні стилі.
За радянської доби попри розвитку містоутворюючої бази (поява Білопільського машинобудівного заводу, інших промислових підприємств), функціональна і розпланувальна структура міста не зазнала радикальних змін. Проте цього не можна сказати про об’ємно-просторову композицію, яка зазнала значних руйнувань внаслідок знищення основних архітектурних домінант у нагірній частині міста. У 30 – 40-і рр. 20 ст. в місті не з’явилося жодної повноцінної архітектурної домінанти. На цій підставі можна зробити висновок про деградацію композиційної структури міста за радянської доби.
Спільним для всіх цих містобудівних розробок радянської доби було цілковите ігнорування нерухомої культурної і природної спадщини Білопілля й околиць, яка збереглася, попри всі руйнування. В 2013-2014 роках для розробки нового генерального плану м. Білопілля, Київським інститутом пам’яткоохоронних робіт було розроблено історико-архітектурний опорний план і проект зони охорони пам’яток м. Білопілля. За результатами дослідження зроблено висновки про неоднорідність архітектурного середовища міста в якісному, хронологічному і стильовому відношеннях, а також про те, що до 90-х рр. 20 ст. не збереглося якихось значних цілісних фрагментів історичного архітектурного середовища. Єдиний збережений фрагмент цільної і масштабної забудови прилягає до центрального майдану міста. Цей фрагмент є своєрідним середовищним “камертоном”, на який слід орієнтуватися в подальших пошуках масштабних параметрів нової забудови. Для решти території міста характерні наявність і взаємопроникнення трьох принципово різних типів архітектурного середовища: садибної периметральної одноповерхової забудови: п’ятиповерхової забудови 1960 – 1980: двоповерхової забудови центральних кварталів кінця 19 ст. – 1950-х рр. 20 ст. Останній тип середовища становить найбільшу цінність.
У ході досліджень у місті виявлено 5 пам’яток архітектури, 5 історико-меморіальних будівель, які слід внести до Державних реєстрів нерухомих пам’яток, 15 будівель, що мають певну історико-архітектурну цінність і тому повинні зберігатися при реконструкції міста. Складено перелік будівель, що мають певну історико-архітектурну цінність і тому повинні зберігатися при реконструкції міста; складено перелік будівель традиційної міської забудови. Усі пам’ятки розташовані в структурі міста розосереджено. Загалом з’ясовано, що між історичною забудовою та забудовою останніх 25 років відсутні зв’язки за модулем, масштабом, пластикою, кольором тощо. Для забудови міста характерна деяка монотонність ритмічних членувань, відсутність архітектурних домінант і акцентів (окрім двох церковних домінант у заплаві р. Криги), а також значна роль традиційної рядової забудови у формуванні своєрідності архітектурного середовища.
На державний облік як пам’ятки архітектури й містобудування місцевого значення поставлені наступні пам’ятки: комплекс церкви Покрова Богородиці, дзвіниці й волосного правління у м. Ворожба, комплекс Виринського цукрового заводу Харитоненків у смт. Жовтневе, церква св. Іоанна Воїна у с. Куянівка (Москаленки), будинок Ольгинської лікарні у с. Павлівка [28].
Нині у Білопіллі відновлено храм Різдва Богородиці, проходять служби у Петропавлівському, Михайлівському храмах, місцевими меценатами Коробковою М.В. та Коробковим Ю.В.  було побудовано церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці.  Здійснюють свою богослужіння чисельні протестантські громади.
На території міста є чисельні пам’ятники: Меморіал загиблим воїнам, пам’ятник загиблим працівника БМЗ, 2 пам’ятники А.С. Макаренку .
Пам’ять про полеглих у Афганістані воїнів-земляків увічнена пам’ятним знаком, на якому викарбовано прізвища загиблих.
В 2008 році в місті споруджено пам’ятник жертвам Голодоморів та політичних репресій, в 2010 році- пам’ятник Т.Г. Шевченку, а в 2016 році відкрито меморіал Загиблим воїнам АТО та Алею Слави.